Вербна неділя

Вхід Господній у Єрусалим — велике християнське свято у неділю Вербного тижня, перед Великоднем. Народні назви — Вербна неділя (Квітна, Шуткова, Баськова, Пальмова неділя, Неділя ваїй).

Це велике свято у християнському році відноситься до числа двунадесятих. Його виникненню послужили біблійні оповіді: Ісус в'їжджав до Єрусалима на ослі, люди встеляли йому шлях пальмовим гіллям, тим самим вітаючи Спасителя.

Євангеліє про події Вербної неділі

У Вербну неділю відзначається вхід Ісуса Христа у Єрусалим. Народ зустрічає його як царя і кидає йому під ноги пальмові листки (Мт. 21:1-11, Лк. 19:28-40, Ів. 12:13-15). У середньоморському регіоні пальми вважались знаком життя і перемоги, а у Ізраілі символом незалежності та перемог ізраїльського царя^[1],^[2]. Ослиця (осел) за Зах. 9:9 є символом скромності царя і його ненасильницької влади.

Євангелист Матей (Матвій) так описує Вхід Господній до Єрусалима:

Церковні обряди

У цей день Церква згадує царське прославляння Ісуса Христа перед Його хресною смертю для того, щоб показати, що страждання Спасителя були добровільні.

За християнськими тлумаченнями, усі віруючі, як і єрусалимський натовп, грішні у тому, що спочатку чулися захоплені вигуки: «Осанна!», а потім страшний крик: «Розіпни його!»

Церковні служби у цей день продовжують служби Лазаревої суботи. На всеношній свята читаються пророцтва Старого Заповіту про Царя-Месію разом з євангельськими розповідями про вхід Христа до Єрусалима. На утрені благословляють (святять) гілки, що їх віруючі тримають у руках під час усієї служби. Це свідчить, що вони зустрічають Господа, який невидимо гряде, і вітають Його як Переможця пекла і смерті, тримаючи в руках «знамення перемоги» — верби з запаленими свічками.

Звичаї

Під церкву заздалегідь навозять багато вербового гілля. Зранку на Богослуження сходяться всі — старі й малі, — бо «гріх не піти до церкви, як святять вербу». Коли закінчується відправа і священик окропить гілля свяченою водою, то діти — одне поперед одного — стараються якнайшвидше дістати вербу і тут же проковтнути ії по кілька «котиків» — «щоб горло не боліло». Звичай святити вербу дуже старий, бо вже в «Ізборнику» (1073 рік) згадується «Праздьникъ вѣрбъны». Згадує про вербу і Данило Паломник (1095–1108), що відвідав Єрусалим і там бачив «древіе много по брегу Іорданову превысоко, яко вербіе єсть й подобно». То були пальми, що нагадали нашому землякові рідне чернігівське «вербіє».

…Був колись в Україні звичай носити свячену вербу з церкви до церкви… Так, у Харкові у Вербну неділю учні разом з вихователями та вчителями урочисто несли свячену вербу від міської парафіяльної церкви Святого Дмитра до «колеґіюму». А в слободі Котельва, Охтирського повіту, народ, на чолі з духовенством, щорічно носив вербу від Троїцької церкви до Преображенської. Колись господарі, повертаючися з церкви з свяченою вербою, до хати не заходили, а відразу ж садили на городі по кілька гілок або — якщо було близько — то в полі, «щоб росла Богові на славу, а нам, людям, на вжиток»; а решту, що залишилася, несли до хати і ставили на покуті під святими образами. Якщо, ввійшовши до хати, заставали когось, що проспав заутреню, то били такого свяченою вербою, примовляючи:

Молоді хлопці та дівчата билися свяченою вербою ще й коло церкви, та й дорогою, як додому йшли; а б'ючись, примовляли:

В деяких регіонах Галичини примовляли так:

або

Примітки

Джерела

• Святе Письмо Старого та Нового Завіту. Видавництво отців Василіан «Місіонер», 2005.
• Наталія Матвєєва, Андрій Голобородько. Святі і свята України. — К., 1995
• В. І. і В. В. Дригалкіни. День за днем. Календар-довідник народних і релігійних свят. — К., 2003
• Олекса Воропай. Звичаї нашого народу